Душевна розмова із військовослужбовцем 128 ОГПБр

   Друга війна. Перша – колишня Югославія. Між ними – викладання російської та походи з дітьми в гори. Протягом години Валдай розповідає про педагогічну практику, політику та своїх побратимів. Про себе і про поточну ситуацію на фронті – майже не слова. Про миротворчу місію на Балканах – теж. За великим рахунком згадувати про це і не обов’язково. Раз на п’ять-десять хвилин до намету хтось заходить. Частіше – за кавою, переважно в бронежилеті та з автоматом. Такі візити знов і знов нагадують, що ми спілкуємось зовсім не в кав’ярні в мирному місті.

  Розвідник Валдай – викладав російську мову. В минулому. Характерно усміхається, коли згадує про школу, пожвавлюється – спомин за спомином. Розповідає, як водив дітей в гори за дорослими професійними маршрутами, чому їх вчив та чого навчився у них. Сміється, коли розказує, що не міг влаштуватися в школу через відсутність практики. З цієї ж причини пішов працювати в інтернат. «Де я можу її взяти, якщо ви мене не берете на роботу?»

   А ось з практикою війни проблем не було. Миротворча місія на Балканах дала певний досвід, який знадобився вже тут. Вже сьогодні.

  Стежки бесіди ведуть від однієї теми до іншої. Це більше схоже на світські теревеньки, ніж повноцінне інтерв’ю. До того моменту, поки не торкаюсь тем геройств і подвигів, нагород та відзнак. Говорить відверто: ми тут не заради пільг і нагород, але саме такі речі нагадують бійцям, що їх не забувають, що вони потрібні. Каже: добре, потрібні геройські вчинки та подвиги, а бути тут кожного дня вдалині від сім’ї і дітей – це не подвиг?

    Має поранення та величезний досвід. Кілька відзнак. Що характерно, підкреслює: йому вони не потрібні – питання в хлопцях, особливо тих, хто тільки прийшов. Щоб вони відчували, що все не просто так, що вони дійсно потрібні та важливі. А от чого хоче розвідник Валдай – так це отримати офіцерське звання. Вік перекреслює і два дипломи, і досвід двох воєн. Йому 41. Зрештою, що може мотивувати краще, ніж перспектива? Тим паче перспектива стати бойовим офіцером.

    Ми іще хвилин двадцять говоримо про політику, про його рідне місто в центральній Україні, про його сім’ю та перспективи. Я допиваю каву та вимикаю диктофон. Тиснемо один одному руки. В нього сьогодні маневри.

    Завжди цікаво читати або слухати про взяті штурмом позиції ворога, про знищення ворожої бронетехніки, про овіяну романтикою роботу розвідки на фронтовій ділянці. Всього цього я від Валдая не почув. І не тому, що йому немає чого розказати. Ми просто поговорили. За кавою. Без поспіху. На війні. Не про війну.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *