«Гірські едельвейси» на Донбасі. Частина друга: Підземелля передової (фото/відео)

Землянка, бліндаж, або, як у повстанців було, – криївка. Велика яма, укрита стовбурами дерев та мішками із землею, які зазвичай укладаються у декілька «накатів», стає домом для солдатів на багато місяців, і життя переходить із наземного у підземне.

Донбаські землі славляться своїм чорноземом, родючістю, а ще – болотистою місцевістю. Посеред широкого степу вкриті стернею поля розрізає ґрунтова дорога, добре «розкатана» військовою технікою. По правий бік розбиті лінії електропередач, по лівий – стесані верхівки дерев. Як правило, аби дістатися сюди, на передову, треба сідати на велику холодну залізну конячку «беху» (бойова машина піхоти). Гусениці машини чавлять болото і ніжно пірнають у глибоченні калюжі. Тут явно нічого, окрім «бехи», не пройде.

 

Ми вирушаємо в один із підрозділів ЗСУ на передовій поблизу села Новозванівки, що на Луганщині. Через декілька кілометрів швидкої їзди на броньованій техніці ми опиняємось десь посеред посадок, поля і незрозумілих луганських схилів.

У посадці, посеред багнюки, видніється чубчик чогось, схожого на укриття. Це командний пункт ротного опорного пункту. Тут, зазвичай, здійснюється управління боєм підрозділу. Умови, звісно, бойові, як усе, що на передовій. Під спальними ліжками у два яруси гумові капці у багнюці, поруч берці, ще якісь побутові речі. Навпроти стоїть розігріта піч й обпалює глиняну стіну бліндажа. Тепло. Щонайперше, у нас запотівають об’єктиви від зміни температури.

«Володю, нас троє, залишаємося у тебе й стаємо на добу на повне забезпечення», – здавалося б, командним голосом каже В’ячеслав, який нас невтомно супроводжує впродовж усієї подорожі. Проте в його голосі й манері розмови продираються нотки іронії.

Їжа, звісно, не для гурманів, але польова і смачна. Кажуть повари, що їжа не завжди здорова, бо дуже жирна.

Безумовно, вояки намагаються зробити все, аби побут був максимально комфортний для них, навіть за таких складних польових умов. При нагоді солдати намагаються облаштувати свою домівку на майже рік максимально: обшивають дошкою, тканиною, теплоізоляційною плівкою. Проводять освітлення, навіть є інтернет. Про телебачення мова не йде. Хоч і траплялися нам телевізори у бліндажах, проте контент там був, м’яко кажучи, не український.

Стандартно бліндажі вміщають в себе від 6 до 10 бійців. Буває, звісно, й менше. За правилами, тут зазвичай два входи-виходи. Буває, декілька кімнат (все залежить від того, наскільки велику яму викопали до того, як будували, й скільки матеріалу було).

 
Особливу увагу привертають різнокольорові дитячі малюнки на стінах у землянках. Вони повсюди. Це як шпалери вдома, тільки тут вони із особливою енергетикою.
Є і стіни, на яких прикріплені шеврони різних бойових підрозділів. «У нас тут різні шеврони, зазвичай ті, в яких підрозділах раніше служили наші хлопці», – розповідає Євген і приклеює оновлену емблему батальйону на стіну.
У тісному чоловічому колективі нецензурні слова досить швидко входять у мову повсякденного спілкування, тому офіцери (та й самі солдати) намагаються боротися з цим явищем, як власним прикладом, так і ось такими жартівливими листівками:
Раз-у-раз в землянці чутно, як щось вибухає десь на поверхні. Це, кажуть солдати, ймовірно, бойовики прострілюють посадку із кулемета великого калібру із розривними кулями. Вогонь неприцільний, зазвичай по верхівках дерев, проте змушує залишатися «в тонусі».

Кухня. Ледь не найбільше популярне місце передової. Хто як тільки не називає її: чи то клубом, чи баром, чи рестораном. На передовій до усього підходять з гумором. Кухня-землянка – зазвичай найбільш відвідуване місце. Тут і їдять, і спілкуються, й гостей зустрічають. Нас ледь не на кожній позиції водили до кухаря й пропонували хоча б чаю або кави (здавалося, за декілька днів у землянках ми випили місячну норму кави).

Харчуються на передових ситно (макарони, картопля, крупи, м’ясо), але їжа майже завжди жирна, що несе певне навантаження на органи травлення.

У кожного підрозділу є люди, на яких покладені певні обов’язки. Ось, до прикладу, «Док» з Івано-Франківщини на посаді медика завідує ще й кухнею. Його завдання – аби в казані була завжди гаряча вода і їжа, він слідкує за продовольством і нормою харчування солдатів.

«Я просто люблю готувати, і мені це подобається. Запитую у хлопців, чого хочеться. Буває, навіть стейки смажив», – розповідає «Док» під час частування нас обідом.

​Місця під землею завжди мало, тому досить часто в цьому місці, біля обіднього столу, стоять напоготові медикаменти. У разі поранення, саме тут воякам надають першу фахову медичну допомогу (після евакуації з червоної зони) – вторинний огляд та обробка ран, стабілізація, невідкладні медичні операції. Вже після – евакуація до госпіталю.

Окрема і досить разюча історія – польові туалети. Звісно, посеред степу чи лісу такі «заклади» розташовані на вулиці. Але для себе візуально, методом спостереження, ми спробували виділити «надійні» та «ненадійні». Враховуючи постійні обстріли, вбиральні, що облаштовані із певними елементами (як на фото) захисту, – «затишніші» для нервової системи. Інші, відкриті, без захисту – менш привабливі, проте стимулюють до швидкого процесу відвідин цих «закладів», особливо коли чутно характерний свист поруч.
​На багатьох польових ВОПах (взводний опорний пункт) та РОПах (ротний опорний пункт) є спортмайданчики. Боксерські мішки, штанги, зроблені з мішків, набитих піском, інше досить дивне спортивне приладдя, зроблене навіть із решток боєприпасів.
​Завжди на позиціях є тварини. На одних їх більше, на інших менше. Одні позиції «котячі», інші «собачі». Тварини тут – своєрідний антистрес, а ще – це надійна охорона і санітари від гризунів.

 
Як кажуть, «на війні атеїстів не буває». Де б ми не були, завжди бачили якісь елементи релігії. Так, як і в цьому бліндажі, де поруч із українським прапором ікони Божої матері. Або як і спорт. Доволі багато спортивних майданчиків ми зустрічали ледь не на кожній позиції. Звісно, все із підручних засобів. Проте завжди є за що взятися.

​Звісно, землянка не замінить теплу і затишну домівку. Не внесе віру в серце ікона посеред багнюки, не дасть сили духу жоден спортінвентар. Рятує хлопців на передовій лише сила й віра у те, чим займаються уже четвертий рік, – захист України.

(Далі буде)


Післямова

Протягом кількох днів кореспонденти Радіо Свобода побували на багатьох передових позиціях під Попасною, що на Луганщині, які перебувають під контролем окремої гірсько-штурмової бригади. З огляду на чималу кількість та різноплановість відзнятого матеріалу, було вирішено подати розповідь про бригаду у трьох окремих, але пов’язаних між собою публікаціях:

Матеріали Радіо Свобода

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *