polishchuk_11

Начальники військ зв’язку армії

Начальники військ зв’язку армії

ХАЛЕПСЬКИЙ Іннокентій Андрійович

(1917 – 1922)

Халепський Іннокентій Андрійович народився 2 (14) липня 1893 року в місті Мінусинське Єнісейської губернії, військовий та державний діяч, командарм 2-го рангу (1935 р.). Син швеця. Освіту отримав у повітовому міському училищі та на Вищих академічних курсах при Військовій академії РСЧА (1924 р.).

Працював телеграфістом. У 1917 році – секретар окружного комітету профспілки поштово-технічних працівників (м. Томськ). З початку 1918 року – секретар ЦК профспілки поштово-телеграфних працівників. У квітні 1918 року вступив до РКП(б) та Червоної Армії. Весною 1918 року – в рядах партійної бойової дружини брав участь в боях із білогвардійцями та чехословаками на Уралі.

Під час Громадянської війни – начальник зв’язку 13 Армії. В подальшому – начальник та надзвичайний комісар зв’язку 3 Армії, надзвичайний комісар військових поштово-телеграфних контор, організатор бази Управління зв’язку Республіки, з листопада 1918 року по серпень 1919 року – нарком потш та телеграфів України, а потім – начальник зв’язку Південного та Кавказького фронтів.

З липня 1920 року – помічник, заступник начальника управління зв’язку РСЧА, з вересня 1920 року – начальник Управління зв’язку РСЧА та член колегії НКПТ (Народного комісаріату пошт і телеграфу). У 1924 – 1929 роках – начальник Військово-технічного управління. З 1929 року – начальник Управління моторизації та механізації РСЧА, з 1934 року – Автомобільного управління РСЧА.

В 1932-1934 роках – член Реввійськради СРСР. Командарм 2-го рангу (1935 р.).

З березня 1937 року – перший заступник наркома зв’язку СРСР, з 05 квітня 1937 року – нарком зв’язку СРСР.

16 серпня 1937 року знятий з посту, 13 листопада 1937 року заарештований. Під час слідства назвав понад 100 осіб, які брали участь у військово-фашистській змові.

29 липня 1938 року засуджений до смертної кари. Розстріляний.

1956 року його було реабілітовано.

За бойові заслуги І.А. Халепський нагороджений орденом Червоного Прапора, до 15-ої річниці РСЧА за велику та плідну працю по технічному оснащенню РСЧА – орденом Леніна.


генерал-лейтенант військ зв’язку

КАРГОПОЛОВ Тихон Павлович

(1939 – 1940)

Каргополов Тихон Павлович народився в селі Березняги Петропавлівського району Воронізської області в селянській родині.

До Жовтневої революції Тихон Каргополов закінчив вище міське училище і, екстерном, 6 класів реального училища .

В червні 1918 року його призначають командиром взводу 2-ї Революційної стрілецької дивізії Уральського військового округу, а в серпні цього ж року ад’ютантом 10-го батальйону зв’язку 10-ї стрілецької дивізії.

З квітня 1919 року – помічник командира окремої роти зв’язку 29-ї стрілецької бригади, а потім командир окремої роти зв’язку 28-ї стрілецької бригади 10-ї стрілецької дивізії.

В березні 1920 року – начальник зв’язку цієї ж стрілецької бригади, з січня 1921 року – командир окремого батальйону зв’язку 10-ї стрілецької дивізії, а з грудня 1921 року помічник командира цього ж батальйону зв’язку.

З квітня 1922 року – помічник командира окремого батальйону зв’язку 18-ї стрілецької дивізії Московського військового округу, з липня 1922 року – командир цього ж батальйону зв’язку, а з січня 1923 року – помічник командира цього ж батальйону зв’язку .
В квітні 1923 року його призначають командиром автозагону 18-ї стрілецької дивізії, а з липня цього ж року він знову помічник командира окремого батальйону зв’язку 18- стрілецької дивізії.

З січня по травень 1924 року – дорученець 18-ї стрілецької дивізії.

В травні 1924 року – командир та комісар 1-го окремого полку зв’язку Московського військового округу (МВО). З жовтня 1927 року по серпень 1928 року – слухач курсів “Выстрел”, а потім знову ж – комісар 1-го полку зв’язку МВО.

В липні 1929 року Тихон Каргополов із МВО переводиться до Сибірського військового округу помічником командира зв’язку округу.

У вересні 1929 року його призначають помічником начальника зв’язку Окремої Червонопрапорної Далекосхідної Армії.

З серпня по вересень 1931 року навчається на Академічних курсах вдосконалення начскладу при Воєнно-технічній академії РСЧА і повертається на попередню посаду.

В вересні 1933 року він стає заступником начальника та воєнкомом Ленінградської об’єднаної військової школи зв’язку, а в листопаді цього ж року – ТВП начальника та воєнкома тієї ж школи зв’язку.

В січні 1935 року призначається начальником штабу Інженерно-технічної академії зв’язку ім. Подбельського.

З травня 1936 року – начальник та комісар Ульянівського військово-технічного училища ім. Орджеонікідзе, але вже в жовтні 1937 року його заарештовують за зв’язок з колишнім начальником Академії зв’язку ім. Подбельського В.Є. Гарфом. Все добре, коли все добре закінчується. Слідчі НКВС не знайшли в діях Тихона Павловича слідів злочинної діяльності, і його звільняють з-під арешту. Він виводиться спочатку в розпорядження Управління по начскладу РСЧА, а в вересні 1938 року призначається старшим викладачем Військової академії ім. Фрунзе.

В 1939 році Т.П. Каргополов закінчив Військову академію ім. Фрунзе.

Під час радянського-фінської війни 1939-40 рр. в грудні 1939 року його призначають начальником військ зв’язку 13 Армії, а в серпні 1940 року – начальником кафедри служби зв’язку електротехнічної академії РСЧА.

01 квітня 1940 року Т.П. Каргополову присвоюють військове звання «комдива», 05 червня цього ж року – «генерал-майора військ зв’язку».

З серпня 1941 року – начальник зв’язку Північно-Західного стратегічного напрямку.

З вересня 1941 року по лютий 1942 року знаходився в резерві Головного управління зв’язку Червоної Армії (ГУЗ ЧА).

В лютому 1942 року призначається начальником Управління зв’язку Волховського фронту.

З червня 1942 року – начальник Управління бойової підготовки Головного управління зв’язку Червоної Армії.

2 листопада 1944 року Т.П. Каргаполову присвоєно військове звання «генерал-лейтенант військ зв’язку».

Під час Сталінградської битви Тихон Павлович був начальником зв’язку при представнику Ставки ВГК генерал-полковнику артилерії М.М. Воронові і забезпечував йому зв’язок з Москвою, штабами Воронізського і Донського фронтів, а також зі штабами 1-ї гвардійської та 6-ї армій, що діяли на напрямку головного удару Південно-Західного фронту.

З квітня 1946 року – виконуючий обов’язки начальника Управління бойової підготовки начальника зв’язку Сухопутних військ ЗС СРСР.

Начальник зв’язку Сухопутних військ маршал військ зв’язку І.Т. Пересипкін в січні 1949 року призначає його заступником начальника військ зв’язку Сухопутних військ з озброєння та постачання, у зв’язку з тим, що Т.П. Каргаполов не має досвіду наукової роботи і не справляється з займаною посадою.

З травня 1952 року – консультант при начальнику військ зв’язку Радянської Армії.

В червні 1955 року – помічник начальника військ зв’язку по бойовій підготовці – начальник відділу бойової підготовки.

З серпня 1956 року – начальник бойової підготовки військ зв’язку Управління начальника військ зв’язку Сухопутних військ ЗС СРСР.

В квітні 1959 року генерал-лейтенант військ зв’язку Т.П. Каргополов звільняється з лав ЗС СРСР в запас по хворобі.

Генерал-лейтенант військ зв’язку Т.П. Каргополов нагороджений орденами: Леніна, Червоного Прапора (двічі), Вітчизняної війни І ступеня.

Маршал військ зв’язку І.Т. Пересипкін так оцінив роботу Т.П. Каргополова в роки війни: “Велику роботу по організації підготовки офіцерського складу, спеціалістів зв’язку і керівництва бойової підготовки зв’язківців в запасних частинах і військово-учбових організаціях, а також по формуванню нових частин зв’язку виконало Управління бойової підготовки, начальники зв’язку військових округів, командири учбових і запасних частин зв’язку. Всею цією роботою в Головному управлінні зв’язку Червоної Арімії майже всю війну успішно керував здібний організатор і досвідчений зв’язківець генерал-лейтенант Т.П. Каргополов.”

Помер генерал-лейтенант військ зв’язку Каргаполов Тихон Павлович 08 лютого 1972 року.


АХРЄМЄНКО Іван Федорович

(05.1941 – 07.1945)

Генерал-майор військ зв’язку Ахрємєнко Іван Федорович народився 28 грудня 1901 року в селі В’юнки Пензенської губернії в селянській сім’ї.

В 1919 році по мобілізації вступив в Червону Армію.

В 1920 році закінчив курси зв’язку в м.Пенза, в 1933 році Курси вдосконалення командного складу зв’язку при Київській школі зв’язку, в 1937 році Курси технічного вдосконалення вищого та старшого складу, після чого йому було присвоєно військове звання “майор”.

В 1949 році Ахрємєнко І.Ф. закінчив вищі курси зв’язку Військової академії зв’язку ім. С.М. Будьонного.

В 1920 році Ахрємєнко І.Ф. воював на Польському фронті на посаді начальника зв’язку технічного дивізіону кавалерійського корпусу.

В 1922 – 24 рр. приймав участь в ліквідації бандитизму на Туркестанському фронті; в Західній та Східній Бухарі.

В 1937 – 40 рр. Ахрємєнко І.Ф. служив в штабах кавалерійської дивізії та кавалерійського корпусу Білоруського військового округу. В березні 1940 року йому присвоєно військове звання “полковник”.

В 1940 – 41 рр. Ахрємєнко І.Ф. – начальник відділу зв’язку Західного Особливого військового округу.

З травня 1941 року по березень 1943 року – начальник відділу зв’язку польового управління 13 загальновійськової армії, а з березня 1943 року по липень 1945 року – начальник зв’язку 13 загальновійськової армії.

1 вересня 1943 року Івану Федоровичу Ахрємєнко було присвоєно військове звання “генерал-майор військ зв’язку”

Генерал-майор військ зв’язку Ахрємєнко І.Ф. приймав участь в Великій Вітчизняній війні з червня 1941 по травень 1945 року керуючи системою зв’язку 13 загальновійськової армії в 10 оборонних та 17 наступальних операціях котрі проводила 13А під час війни.

Після Великої Вітчизняної війни з липня 1945року по серпень 1946 року генерал-майор Ахрємєнко І.Ф. – виконуючий обов’язки начальника зв’язку Львівського військового округу.

З серпня 1946 по серпень 1949 року – начальник військ зв’язку Білоруського військового округу.

З серпня 1949 року по травень 1950 року – начальник зв’язку Уральського військового округу.

    Генерал-майор військ зв’язку Ахрємєнко І.Ф. нагороджений наступними орденами і медалями:

  • орден Червоної Зірки – лютий 1942 року;
  • орден Вітчизняної війни І ст. – березень 1943 року;
  • орден Червоного Прапора – липень 1943 року;
  • орден Кутузова ІІ ст. – вересень 1943 року;
  • орден Червоного Прапора – листопад 1944 року;
  • орден Леніна – лютий 1945 року;
  • орден Богдана Хмельницького ІІ ст. – квітень 1945 року;
  • медаль “20 років РСЧА” – лютий 1938 року;
  • медаль “За Перемогу над Германією” – листопад 1945 року;
  • медаль “За визволення Праги” – листопад 1945 року;
  • медаль “За взяття Берліну” – грудень 1945 року.

З серпня 1949 року по травень 1950 року генерал-майор військ зв’язку Ахрємєнко І.Ф. служив в м.Свердловськ в штабі Уральського військового округу.

12 травня 1950 року генерал-майора військ зв’язку Ахрємєнка І.Ф. направили на лікування в м.Москва де він і помер 30 травня 1950 року в Центральному військовому шпиталі ім. Бурденко.

Похований в м.Свердловськ, в 1985 році перезахоронений в м.Мінськ.


П’ЯНКОВ Євген Гаврилович

(03.1953 – 05.1957)

П’янков Євген Гаврилович народився 13 грудня 1903 року в місті Камишов Свердловської області (Пермської губернії) в родині службовця поштового відомства.

В 1930 році закінчив Ленінградську військову школу зв’язку.

В 1934 році закінчив Курси вдосконалення командного складу зв’язку в м. Хабаровськ.

В 1950 році закінчив Військові академічні курси Військової академії зв’язку ім. С.М.Будьонного в м.Ленінград.

В Збройні Сили призваний в 1925 році Шадрінським військоматом по призову і розпочав службу червоноармійцем в 4-му полку зв’язку Сибірського військового округу в м. Томськ. З вересня 1926 року по вересень 1927 року проходив службу командиром відділення, а з вересня 1927 року по жовтень 1928 року був старшиною роти в цьому ж полку.

Курсантом Ленінградської військової школи зв’язку був в період з жовтня 1928 року по червень 1930 року.

По закінченню школи зв’язку був направлений в окрему Червонопрапорну Далекосхідну армію в 3-й окремий батальйон зв’язку м. Хабаровськ де проходив службу послідовно на посадах командира взводу (по лютий 1933 року), помічника командира учбової роти (по травень 1934 року), командира полігонної роти (по лютий 1936 року), начальника школи молодшого командного складу (по листопад 1936 року). З листопада 1936 року по квітень 1938 року був начальником зв’язку 61 стрілецького полку 21 стрілецької дивізії ОЧДсА м.Спаськ.

З квітня по листопад 1938 року був командиром телефонно-телеграфного дивізіону окремого полку зв’язку 2-ї окремої Червонопрапорної армії м.Хабаровськ.
З листопада 1938 року призначений начальником зв’язку 69 стрілецької дивізії.

В липні 1941 року відбув з 69 стрілецькою дивізією в посаді начальника зв’язку дивізії на фронт в складі 30 армії Західного фронту. В ході битви за Москву, 69 стрілкова дивізія переформовувалась спочатку в 107 танкову дивізію, а за тим в 107 мотострілецьку дивізію і в 2 гвардійську мотострілецьку дивізію.

За мужність і героїзм проявлені в ході битви за Москву був нагороджений орденом Червоної Зірки який вручив 19 травня 1942 року в Кремлі Голова Президії Верховної Ради СРСР М.І. Калінін.

Після одужання від отриманої контузії в квітні 1942 року був призначений на посаду помічника начальника телеграфно-телефонного вузла Резерву Головного Командування, на якій перебував по липень 1942 року.

З липня 1942 року по травень 1943 року був начальником вузла зв’язку Управління зв’язку Вороніжського фронту.

З травня 1943 року по січень 1945 року перебував на посаді начальника 3-го відділення 1-го відділу Управління зв’язку Далекосхідного фронту.

В післявоєнний час проходив службу в Далекосхідному військовому окрузі на посадах:
з січня 1946 року по липень 1947 року – начальник відділу зв’язку 87 стрілецького корпусу;
з липня 1947 року по липень 1948 року – виконував посаду начальника 1-го відділу Управління зв’язку округу;
з липня 1948 року по вересень 1948 року – начальник зв’язку 87 стрілецького корпусу.

В вересні 1948 року прибув в Прикарпатський військовий округ та був призначений на посаду начальника зв’язку 3-го горно-стрілецького корпусу в м. Ужгород, на якій перебував по травень 1951 року.

З травня 1951 року проходив службу в Управлінні зв’язку Прикарпатського військового округу спочатку на посаді начальника 2-го відділу (проводового зв’язку) по лютий 1953 року, а протягом лютого-березня 1953 року виконував посаду начальника 1-го відділу (організації зв’язку) Управління зв’язку округу.

З березня 1953 року по травень 1957 року перебував на посаді начальника зв’язку 13 загальновійськової армії Прикарпатського військового округу.

Звільнений із рядів Збройних Сил СРСР в запас наказом МО СРСР в травні 1957 року.
Полковник П’янков Є.Г. приймав безпосередню участь в бойових діях з німецько-фашистськими загарбниками в складі Західного фронту з 15 липня 1941 року по 23 листопада 1941 року та в складі Вороніжського фронту з 10 липня 1942 року по 19 квітня 1943 року. Приймав участь в боях з японськими імперіалістами в складі 2-го Далекосхідного фронту в період з 9 серпня 1945 року по 3 вересня 1945.

Полковник П’янков Є.Г. нагороджений наступними орденами і медалями:
– орден Леніна;
– двома орденами Червоного Прапора;
– двома орденами Червоної Зірки;
– двома орденами Вітчизняної війни ІІ ст.
– медаль “За оборону Москви”;
– медаль “За Перемогу над Германією”;
– медаль “За Перемогу над Японією”;

Після звільнення з лав Збройних Сил протягом довгих років Євген Гаврилович П’янков працював на громадських засадах інспектором військово-мисливського колективу.

Помер полковник П’янков Є.Г. 4 вересня 1985 року, похований в м.Рівне.


ЖУРАВЛЬОВ Олександр Миколайович

(03.1950 – 11.1959)

генерал – майор (біографічні дані та фото тимчасово відсутні)


КРАМАРЕНКО Олександр Антонович

(11.1959 – 09.1965)

Крамаренко Олександр Антонович народився 26 жовтня 1921 року в м.Дніпродзержинськ в селянській родині.
В 1939 році закінчив Харківське військове училище зв’язку.

З вересня 1950 року по червень 1955 року навчався у Військовій академії зв’язку ім. С.М.Будьонного у м. Ленінград.

Перед самою війною, 10 червня 1941 року випускник Харківського військового училища зв’язку лейтенант О.А. Крамаренко був призначений начальником зв’язку батальйону 100-го танкового полку 50 танкової дивізії, що дислокувалась в районі м.Харків.

З грудня 1941 року обіймав посаду начальника зв’язку 1-го танкового батальйону 150-ї танкової бригади, а з червня 1942 року був призначений на посаду начальника зв’язку цієї бригади.

З вересня 1942 року по січень 1943 року О.А. Крамаренко проходив службу в посаді помічника начальника штабу бронетанкових і механізованих військ 40-ї армії по зв’язку.

Протягом січня – квітня 1943 року обіймав посаду офіцера зв’язку бронетанкових і механізованих військ Вороніжського фронту.

В квітні 1943 року в 21-річному віці був призначений командиром окремого батальйону зв’язку 5-го гвардійського ордена Леніна Червонопрапорного, орденів Суворова і Кутузова Сталінградсько-Київського танкового корпусу. В березні 1943 року батальйон зв’язку О.А. Крамаренко забезпечував управління з’єднаннями корпусу при відбитті контрнаступу німецько-фашистських військ на харківському напрямку, літом 1943 року – в Курській битві і при звільненні Лівобережної України.

З листопада 1943 року по січень 1944 року корпус приймав участь в Київській і Житомирсько-Бердичівській наступальних і Київській оборонній операціях. О.А. Крамаренко приймав участь в звільненні столиці рідної України м.Київ. За звільнення м.Київ О.А. Крамаренко був нагороджений орденом Червоного Прапора.

В січні 1944 року корпус був включений в склад 6-ї (з 12 вересня 1944 року – 6-ї гвардійської) танкової армії, в складі якої вів бойові дії до кінця війни. Підлеглі майора Крамаренко забезпечували зв’язок управлінню корпусу в Корсунь-Шевченківській, Умань-Ботошанській, Яссько-Кишенівській наступальних операціях. З жовтня 1944 року по квітень 1945 року в важких умовах наступу зв’язківці батальйону підтримували безперебійний зв’язок в Дебреценській, Будапештській і Угорській, а в квітні – травні 1945 року – в Братиславсько-Брновській і Пражській наступальних операціях. Бойовий шлях на заході батальйон під командуванням О.А. Крамаренко закінчив в столиці Чехословаччини – Празі. За успішне виконання завдань командування батальйон був нагороджений орденом Олександра Невського і присвоєно почесне найменування гвардійський. Він став називатись “4-й окремий гвардійський ордена Олександра Невського батальйон зв’язку”.

В червні 1945 року батальйон в складі корпусу був передислокований на Далекий Схід і в серпні 1945 року в складі Забайкальського фронту приймав участь в розгромі Квантунської армії Японії.

Багато солдатів, сержантів і офіцерів батальйону за взірцеве виконання завдань командування в Маньчжурській наступальній операції і проявлену при цьому високу військову майстерність були нагороджені орденами і медалями СРСР. Весь особовий склад батальйону був нагороджений медаллю “За перемогу над Японією”, командир батальйону О.А. Крамаренко – орденом Олександра Невського.

Бойовий шлях на чолі батальйону гвардії майор О.А. Крамаренко закінчив в порту Дайрен (Дальній).

Після Великої Вітчизняної війни по вересень 1950 року О.А. Крамаренко продовжував командувати 4-м окремим гвардійським ордена Олександра Невського батальйоном зв’язку 5-ї гвардійської танкової дивізії котра входила до складу Забайкальсько-Амурського військового округу.

З вересня 1950 року по червень 1955 року навчався в ордена Леніна Червонопрапорній Військовій академії зв’язку ім. С.М.Будьонного у м. Ленінград.

Після закінчення ВАЗ ім. С.М. Будьонного наказом Головнокомандувача Сухопутних військ СРСР №0183 від 9.05.55 року був призначений командиром 93 окремого Ясського ордена Червоної Зірки полку зв’язку (вузлового) 8 танкової армії Прикарпатського військового округу.

З листопада 1959 року по вересень 1965 року виконував обов’язки начальника військ зв’язку 13 загальновійськової армій Прикарпатського військового округу.

В 1963 – 1964 рр. знаходився в спеціальному відрядженні в республіці Куба (старший спеціаліст по зв’язку)

З вересня 1965 року по грудень 1971 року генерал-майор Крамаренко О.А. був начальником Томського вищого військового ордена Червоної Зірки командного училища зв’язку.

В період з грудня 1971 року по червень 1976 року проходив службу в Південній групі військ на посаді начальника військ зв’язку групи.

Завершував службу в Збройних Силах генерал-майор Крамаренко О.А. на посаді начальника командного факультету в ордена Леніна Червонопрапорній Військовій академії зв’язку ім. С.М.Будьонного в період з червня 1976 року по листопад 1982 року.

Генерал-майор Крамаренко О.А. приймав участь в бойових діях з початку і до завершення війни з німецько-фашистськими загарбниками у складі Західного, Брянського, Вороніжського, 1-го, 2-го та 3-го Українських фронтів та з японськими імперіалістами в складі Забайкальського фронту. Крім визволення території Радянського Союзу брав участь у визволенні Румунії, Угорщини, Австрії, Чехословаччини та Маньчжурії.

    Бойовий шлях генерал-майора Крамаренка О.А. відмічено 9-ю орденами:

  • Червоного Прапора;
  • Олександра Невського;
  • 2-ма Вітчизняної війни І ст.
  • Вітчизняної війни ІІ ст.
  • 3-ма Червоної Зірки;
  • Угорської Народної Республіки “Червона Зірка IV ст.”
    та 30-ю медалями, серед яких є:

  • “За відвагу”;
  • “За бойові заслуги”;
  • “За взяття Будапешта”;
  • “За взяття Відня”;
  • “За визволення Праги ”;
  • “За Перемогу над Германією”;
  • “За Перемогу над Японією”;
  • Монгольська медаль “За перемогу над Японією”.

Після звільнення з лав Збройних Сил СРСР в запас з листопада 1982 року працював завідуючим музеєм ордена Леніна Червонопрапорної Військової академії зв’язку ім. С.М.Будьонного.

Помер генерал-майор Крамаренко О.А. 11 жовтня 2000 року в м.Санкт-Петербург. Як кавалер ордена Олександра Невського похований на Нікольському цвинтарі Олександро-Невської лаври.


КАЛЕНДЕР Наум Борисович

(10.1965 – 03.1974)

Календер Наум Борисович народився 8 жовтня 1921 року в столиці Дагестанської АРСР місті Махачкала, в сімї робітника.

В 1939 році закінчив з відзнакою Харківське військове училище зв’язку.

З серпня 1954 року по листопад 1957 року навчався та закінчив із золотою медаллю Військову академію зв’язку ім. С.М.Будьонного у м. Ленінград.

Офіцерську службу Календер Н.Б., розпочав в грудні 1939 року в складі 13 загальновійськової армії на посаді командира взводу 346 окремого батальйону зв’язку Північно-Західного фронту під час Радянсько-Фінської війни 1939-40 рр., куди був направлений як відмінник навчання спеціального випуску військового училища зв’язку.

По завершенню Радянсько-Фінської війни був відряджений для подальшого проходження служби в Закавказький військовий округ на посаду командира радіовзводу школи молодшого начальницького складу.

Приймав участь у Великій Вітчизняній війні проходячи службу в військах Закавказького фронту на посадах начальника штабу 531 окремого батальйону зв’язку 55 укріпленого району та помічника начальника відділу укріплених районів штабу фронту зі зв’язку. За відмінні результати 531 окремого батальйону зв’язку в бойовій і політичній підготовці в лютому 1944 року нагороджений командувачем Закавказьким фронтом медаллю “За бойові заслуги”.

По завершенню Великої Вітчизняної війни продовжував службу в Закавказькому військовому окрузі на посаді командира 531 окремого батальйону зв’язку 55 укріпленого району. В липні 1946 року 55 укріплений район був переформований в 17 кулеметно-артилерійську дивізію і капітан Календер Н.Б. знову затверджений на посаді командира 531 окремого батальйону зв’язку. В квітні 1947 року в зв’язку з передачею номенклатури посади командира батальйону зв’язку Головному управлінню кадрів, був перепризначений на посаду начальника штабу цього ж батальйону.

В лютому 1948 року відряджений в розпорядження Головнокомандувача групи Радянських військ в Німеччині та призначений на посаду начальника штабу 446 окремого лінійного батальйону зв’язку 8 гвардійської армії ГРВН.

В квітні 1950 року відряджений в розпорядження командувача військами Туркестанського військового округу та призначений на посаду начальника штабу 991 окремого батальйону зв’язку 1 стрілкового корпусу ТуркВО.

З серпня 1954 року по листопад 1957 року був слухачем командного факультету Військової академії зв’язку ім. С.М.Будьонного, по закінченню якої був зарахований в розпорядження Головнокомандуючого Сухопутними військами.

З грудня 1957 року проходив службу в 13 загальновійськовій армії Прикарпатського військового округу спочатку на посаді старшого офіцера по радіо (по червень 1963 року), а потім заступником начальника військ зв’язку армії. З жовтня 1965 року призначений на посаду начальника відділу зв’язку – начальника військ зв’язку армії на якій перебував по березень 1974 року.

З військової служби полковник Календер Н.Б. звільнений в запас наказом МО СРСР №037 від 16 січня 1974 року.
Полковник Календер Н.Б. є учасником бойових дій в Радянсько-Фінській війні в 1939-1940 рр. Приймав безпосередню участь в бойових діях Північно-Західного фронту на Карельському перешийку в складі 346 окремого батальйону зв’язку 13 загальновійськової армії на посаді командира взводу.

Нагороджений орденом “Червоної Зірки”, двома медалями “За бойові заслуги”, медаллю “За оборону Кавказу”, медаллю “За перемогу над Германією” та багатьма іншими ювілейними медалями. В 1951 році нагороджений Почесною грамотою Президії Верховної Ради Туркменської РСР. За сприяння розвитку радіо своїми досягненнями області експлуатації засобів радіозв’язку наказом Міністра Оборони СРСР полковник Календер Н.Б. нагороджений нагрудним знаком “Почесний радист”.

Після звільнення з лав Збройних Сил з червня 1974 року по січень 1982 року працював начальником штабу Цивільної оборони Рівненького заводу тракторних агрегатів.

Помер полковник Календер Н.Б. 26 січня 1982 року. Похований в м. Рівне.


БЄЛИХ Анатолій Іванович

(04.1974 – 04.1976)

Бєлих Анатолій Іванович народився 19 жовтня 1930 року в селищі Луганово Котельнічевського району Кіровської області в сім’ї селян.

В 1952 році закінчив Рязанське піхотне училище.

З вересня 1954 року по липень 1958 року навчався в Військовій академії зв’язку ім. С.М.Будьонного в м.Ленінград.

По закінченню військового училища офіцерську службу розпочав в Прикордонних військах МВС Прибалтійського та Ленінградського військових округів на посадах командира взводу маневрової групи, командира автомобільного взводу та ад’ютанта начальника військ МВС управління Прикордонних військ МВС Ленінградського військового округу.

Після закінчення командно-інженерного факультету ВАЗ ім. С.М.Будьонного з липня 1964 року по серпень 1970 року проходив службу в групі Радянських військ в Німеччині на посадах начальника штабу – заступника командира окремого батальйону зв’язку та начальника штабу – заступника командира окремого полку зв’язку.

З серпня 1970 року по квітень 1974 року був командиром окремого ордена Червоного Прапора Петраківського полку зв’язку Прикарпатського військового округу.

Начальником військ зв’язку 13 загальновійськової армії Прикарпатського військового округу був в період з квітня 1974 року по квітень 1976 року.

В період з квітня 1976 року по вересень 1979 року був військовим радником при начальнику зв’язку Монгольської Народної Армії.

Військову службу в Збройних Силах СРСР завершив на посаді начальника військ зв’язку 38 загальновійськової армії Прикарпатського військового округу.

Після звільнення з лав Збройних Сил на протязі з 1982 року по 1993 рік працював інструктором в Рівненському ДОСААФ, а за тим методистом по допризовній підготовці та військово-патріотичному вихованню Рівненського обласного інституту удосконалення вчителів.

Помер полковник Бєлих А.І. 9 травня 2009 року, похований в м.Рівне.


ДУБРОВІН Микола Васильович

(02.1976 – 09.1978)

полковник (біографічні дані та фото тимчасово відсутні)


ІВАНОВ Дмитро Іванович

(12.1977 – 01.1980)

Іванов Дмитро Іванович народився 4 листопада 1930 року в селищі Усадіще Карамишевського району Псковської області в селянській родині.

В 1953 році закінчив Муромське військове училище зв’язку.

В 1967 році закінчив Військову академію зв’язку ім. С.М. Будьонного в м.Ленінград.

Шлях військового зв’язківця генерал-майор Іванов Д.І. розпочав солдатом в окремому полку зв’язку Прибалтійського військового округу протягом квітня – серпня 1950 року на посаді телеграфіста.

З жовтня 1953 року по серпень 1962 року проходив військову службу в лавах Збройних Сил СРСР на командних посадах військ зв’язку Сухопутних військ у військах групи Радянських військ в Німеччині та ПрикВО на посадах начальника зв’язку дивізіону та командира роти зв’язку.

По закінченню ВАЗ ім. С.М.Будьонного з червня 1967 року по листопад 1973 року проходив службу в ПрикВО та Центральній групі військ послідовно на посадах командира батальйону зв’язку танкової дивізії, начальника вузла зв’язку окремого полку зв’язку, начальника вузла зв’язку штабу ЦГВ, старшого офіцера відділу зв’язку штабу ЦГВ.

З листопада 1973 року по грудень 1977 року служив в штабі Прикарпатського військового округу на посадах старшого офіцера відділу та начальника відділу управління зв’язку штабу ПрикВО.

З грудня 1977 року по січень 1980 року на посаді начальника військ зв’язку 13 загальновійськової армії Прикарпатського військового округу.

У період з січня 1980 року по жовтень 1981 року брав участь у бойових діях у складі обмеженого контингенту Радянських військ у Демократичній республіці Афганістан на посаді начальника відділу зв’язку штабу – начальника зв’язку 40 загальновійськової армії.

Завершував службу в Збройних Силах СРСР на посаді начальника відділу зв’язку штабу – начальника військ зв’язку 36 загальновійськової армії Забайкальського військового округу в лютому 1984 року.

Нагороджений двома орденами “Червоної Зірки” та багатьма медалями.

За заслуги які сприяли розвитку та експлуатації засобів радіозв’язку наказом Міністра Оборони СРСР в 1991 році нагороджений нагрудним значком “Почесний радист”.

Після звільнення з лав Збройних Сил протягом 1991 – 92 років працював головою Рівненської обласної організації воїнів-інтернаціоналістів.

Помер генерал-майор Іванов Д.І. 7 жовтня 2005 року, похований в м.Рівне.


НАГОРНИЙ Анатолій Захарович

(10.1980 – 08.1984)

Нагорний Анатолій Захарович народився 1 травня 1940 року в с.Большепесчанка Називаєвського району Омської області в селянській родині.

В 1962 році закінчив Череповецьке військове училище зв’язку.

В 1978 році закінчив Військову академію зв’язку ім. С.М. Будьнного в м.Ленінград.

Нагорний Анатолій Захарович народився в багатодітній селянській родині. Батько, Захар Варфоломійович, 22 червня 1941 року пішов на фронт, пройшов всю війну рядовим стрілком і повернувся з пораненнями додому тільки в жовтні 1945 року. Тому всі турботи по вихованню дітей, а їх в сім’ї було 5 братів і 3 сестри, лягли на плечі матері Ульяни Максимівни, якій після завершення війни було присвоєно почесне звання “Мати-героїня”.

В 1958 році після закінчення 10 класів середньої школи поступає в Томське вище загальновійськове командне училище ім. Маршала Радянського Союзу Б.М.Шапошникова.

В 1959 році у зв’язку з розформуванням училища переводиться на 1-й курс Томського військового училища звязку. Але через рік після розформування і цього навчального закладу переводиться в Череповецьке військове училище зв’язку, яке закінчує в 1962 році і по розподіленню направляється в 109 окремий полк зв’язку Білоруського військового округу, де послідовно проходить службу на посадах командира радіовзводу, начальника радіостанції Р-110 для зв’язку з ГШ, начальником об’єднаних ремонтних майстерень 109 окремого полку зв’язку, командиром навчальної роти 1522 окремого навчального батальйону зв’язку, начальником штабу цього ж окремого батальйону і в подальшому був назначений командиром цього ж окремого навчального батальйону.

В 1976 році Військовою Радою Червонопрапорного Білоруського військового округу (головою Військової ради був генерал армії Третьяк І.М.) був розглянутий на посаду командира 40 окремого полку зв’язку 5 гвардійської танкової армії в м.Бобруйськ. Цим полком командував 4 роки з 1976 по 1980 рік. Під керівництвом Нагорного А.З. 40 окремий полк зв’язку двічі приймав участь в великих стратегічних навчаннях з проведенням маршу на 1200 км. (своїм ходом) в Групу Радянських військ в Німеччині (НДР) та Северну групу військ (Республіка Польща). Полк відмінно виконав поставлені перед ним завдання по надійному забезпеченню зв’язку командуючому та штабу 5 гвардійської танкової армії, за що Нагорний А.З. був нагороджений орденом Червоної Зірки.

В 1978 році Нагорний А.З. закінчує Військову академію зв’язку в м.Ленінград, і в 1980 році назначається начальником військ зв’язку 13 загальновійськової армії Прикарпатського військового округу м.Рівне. Командуючим 13 загальновійськовою армією був генерал-лейтенант Клейменов Анатолій Миколайович. Під час перебування на посаді начальника військ зв’язку 13 загальновійськової армії Нагорний А.З. приймав участь в стратегічному навчанні на Дретунському полігоні Білоруського військового округу в ході якого особисто доповідав начальнику зв’язку Збройних Сил СРСР Маршалу військ зв’язку Бєлову А.І. план зв’язку на оборонну операцію армії.

В 1984 році Нагорний А.З. для подальшого проходження служби направляється в Московський військовий округ на посаду заступника начальника військ зв’язку МВО.

Самі незабутні і хвилюючі події за роки служби – це дні військових парадів на Червоній площі в м.Москва, коли на плечі лягає важкий тягар відповідальності за забезпечення безперебійним і надійним зв’язком для проведення урочистого заходу в столиці держави. Це не тільки стійкий і безперебійних канал зв’язку для керівництва держави, а і злагоджена робота апаратури (радіостанції) на автомобілі Міністра Оборони і Командуючого військами МВО, а також виважений комплекс заходів для радіо- і телетрансляцій з Червоної площі на весь світ по системі “Орбіта”. Адже жоден збій, жодна відмова техніки під час проведення параду не залишились би без уваги міліонів людей в усьому світі.

В листопаді 1989 року Постановою Ради міністрів СРСР №910 Нагормому А.З. присвоюється військове звання “генерал-майор”.

Заслуги перед Батьківщиною відмічені трьома орденами: “Червоної Зірки”, “За службу Родине в ВС СССР” 3-го ступеня, “За військові заслуги” та 13-ю медалями. Нагорний Анатолій Захарович нагороджений нагрудним знаком “Почесний радист” та аналогічною відзнакою Російської федерації.

В 1995 році (після 38 років служби) звільняється в запас і на протязі 13 років по 2009 рік працює начальником відділу телекомунікації готельного комплексу “Космос”(м.Москва). На даний момент у відставці, на заслуженому відпочинку. Проживає в м.Москва.


АНІКЕЄВ Валерій Михайлович

(06.1984 – 07.1985)

Анікеєв Валерій Михайлович народився 9 серпня 1947 року в м.Куйбишев.

В 1968 році закінчив з Ульянівське військове командне училище зв’язку.

В 1974 році закінчив навчання в Військовій академії зв’язку ім. С.М. Будьонного в м.Ленінград.

На посаду начальника військ зв’язку 13 Червонопрапорної загальновійськової армії Прикарпатського військового округу призначений наказом МО СРСР №0525 від 23 червня 1984 року.

Згідно з наказом Головнокомандувача Сухопутних військ СРСР №0520 від 6 липня 1985 року вибув в Демократичну республіку Афганістан по заміні.

В теперішній час Валерій Михайлович Анікеєв працює заступником генерального директора закритого акціонерного товариства (волоконно-оптичного звязку) “Раском”.


ПОЛІЩУК Леонід Іванович

(07.1986 – 06.1988)

Поліщук Леонід Іванович народився 7 лютого 1946 року в селі Головлі Славутського району Хмельницької області.

В 1966 році закінчив з відзнакою Київське військове училище зв’язку ім. М.І. Калініна.

З серпня 1974 року по червень 1977 року навчався та на відмінно закінчив Військову академію зв’язку ім. С.М. Будьонного в м.Ленінград.

З жовтня 1966 року по серпень 1974 року проходив військову службу в лавах Збройних Сил СРСР на командних посадах військ зв’язку Сухопутних військ групи Радянських військ в Німеччині та Сибірського військового округу на посадах командира взводу радіостанції, начальника радіостанції, командира роти зв’язку, командира радіороти.

Після закінчення командного факультету ВАЗ ім. С.М.Будьонного з червня 1977 року по липень 1986 року проходив службу в Прикарпатському військовому окрузі на посадах командира батальйону окремого полку зв’язку, начальника штабу – заступника командира лінійної бригади зв’язку, командира лінійної бригади зв’язку.

З липня 1986 року по червень 1988 року на посаді начальника військ зв’язку 13 загальновійськової армії Прикарпатського військового округу.

З червня 1988 року по серпень 1993 року на посаді начальника військ зв’язку 2 гвардійської танкової армії групи Радянських військ в Німеччині (Західна група військ).

Після повернення на Україну та прийняття присяги на вірність народу України з вересня 1993 року по квітень 1994 року проходив службу в Прикарпатському військовому окрузі на посаді заступника начальника управління кадрів ПрикВО.

З квітня 1994 року по лютий 1998 року в посаді начальника управління кадрів Прикарпатського військового округу (Західного оперативного командування).

В 1968 році брав участь в бойових діях по наданню допомоги народу Чехословаччини.

В 1986 році приймав участь в виконанні урядового завдання по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

Нагороджений орденами “Червоної Зірки” та “За службу Родине в Вооруженных Силах СССР” ІІІ ст., медаллю “За бойові заслуги”, відзнакою Президента України – медаллю “За бездоганну службу” ІІІ ст., відзнаками МО України “Іменна вогнепальна зброя”, “Доблесть і честь” та “Ветеран військової служби”, а також багатьма іншими медалями та відзнаками.

За заслуги які сприяли розвитку та експлуатації засобів радіозв’язку наказом Міністра Оборони СРСР в 1980 році нагороджений нагрудним значком “Почесний радист”.

Після звільнення з військової служби генерал-майор Поліщук Л.І. працює старшим науковим співробітником Наукового центру Сухопутних військ ЗСУ.

Проживає в м.Львів.


ПОПОВ Віталій Миколайович

(11.1988 – 05.1989 рр.)

Попов Віталій Миколайович народився 2 березня 1947 року в м. Ленінград.

В 1970 році закінчив Військову академію зв’язку ім. С.М. Будьонного в м.Ленінград.

В Збройні Силы СРСР призваний 1 серпня 1965 року Ленінським РВК м. Москви.

Наказом Головнокомандувача СВ СРСР №0359 від 8.06.1988 року призначений начальником військ зв’язку 13 загальновійськової армії Прикарпатського військового округу. Згідно наказу МО СРСР №0212 від 30.03.1989 року, та наказу Командувача 13 загальновійськової армії № 83 від 20.05.1989 року вибув для проходження подальшої військової служби в Сибірський військовий округ.


ШУКЛІН Віктор Миколайович

(03.1989 – 05.1994)

Шуклін Віктор Миколайович, народився 20 січня 1949 року у місті Новочеркаську, Ростовської обл., у родині службовця.

У 1969 році з відзнакою закінчив Новочеркаське вище військове командне училище зв’язку.

З вересня 1974 року по червень 1977 року навчався та успішно закінчив Військову академію зв’язку у м. Ленінграді.

З вересня 1969 року по грудень 2002 року проходив військову службу у лавах Збройних Сил СРСР та Збройних Сил України на командних та командно-штабних посадах військ зв’язку оперативно-тактичної ланки управління Сухопутних Військ у військах ПрикВО, групі Радянських військ в Німеччині та обмеженого контингенту Радянських військ у Демократичній республіці  Афганістані на посадах командира радіо взводу, командира радіо роти, офіцера радіозв’язку відділу та старшого офіцера відділу радіо та космічного зв’язку управління зв’язку штабу ПрикВО, заступника начальника військ зв’язку 13 ЗА, 2 ЗА та 40 ЗА, а з березня 1989 року по травень 1994 року на посаді начальника військ зв’язку 13  загальновійськової армії ПрикВО.

У період з червня 1988 року по лютий 1989 року брав участь у бойових    діях   у   складі    обмеженого    контингенту  Радянських    військ у   Демократичній республіці  Афганістан на  посаді  заступника  начальника військ зв’язку 40 загальновійськової армії. Нагороджений орденом ,,Червоної Зірки”, орденом  ,,За службу  батьківщині”   ІІІ ст.,   орденом  ,,Червоного прапору” республіки Афганістан та багатьма медалями. Почесний радист СРСР. З травня 1994 року проходив службу на посадах старшого викладача, доцента, професора, а з травня 1997 року по грудень 2002 року – начальника   кафедри зв’язку  та АСУ Національної  академії оборони України.

З серпня  1999 року – генерал-майор.

Після звільнення з лав ЗС України в грудні 2002 року працював на посадах начальника відділу та заступника начальника управління з питань надзвичайних сітуацій Подольскої районної у м. Києві Державної адміністрації, головного спеціаліста інформаційно-аналітичного відділу інформаційно- аналітичного управління Головного управління оборонного планування Генерального штабу Збройних Сил України, а з березня 2010 року – старший викладач кафедри зв’язку та АСУ інституту інформаційних технологій Національного університету оборони України.

Проживає у м. Києві.

Начальники зв’язку 13 армійського корпусу

КАБАЦЬКИЙ Олександр Михайлович

(07.1995 – 01.1997)

Кабацький Олександр Михайлович народився 8 листопада 1951 року в м.Свободний Амурської області.

В 1985 році закінчив Військову академію зв’язку ім. С.М. Будьонного в м.Ленінград.

На військову службу до Збройних Сил призваний в вересні 1969 року Тамбовським РВК.

В війська Прикарпатського військового округу прибув в серпні 1998 року із 2 гвардійської танкової Червонопрапорної армії, котра входила до складу Групи радянських військ в Німеччині. В грудні 1990 року призначений на посаду старшого офіцера штабу 8 танкової армії ПрикВО.

З липня 1995 року по січень 1997 року виконував обов’язки начальника зв’язку 13 армійського корпусу Західного оперативного командування.

З лав Збройних Сил України звільнений в запас за скороченням штатів наказом Міністра Оборони України в січні 1997 року.

По поверненню до Російської Федерації поновився на військовій службі в військах Далекосхідного прикордонного округу, в подальшому перейшов на викладацьку роботу в військово-навчальний заклад.

Проживає в м.Хабаровськ.


МАТВІЙЧУК Олександр Олександрович

(01.1997 – 10.1997)

Матвійчук Олександр Олександрович народився 16 грудня 1951 року в селі Четирени Унгенського району Молдавської РСР в сім’ї військовослужбовця.

В1973 році закінчив Рязанське вище військове командне училище зв’язку.

В 1989 році закінчив Військову академію зв’язку ім. С.М. Будьонного в м.Ленінград.

Шлях офіцера-зв’язківця полковник Матвійчук О.О. розпочав командиром взводу радіостанції в 55 окремому полку зв’язку 13 загальновійськової армії Прикарпатського військового округу.

З лютого 1975 року по травень 1979 року продовжував військову службу командиром взводу звязку батареї управління і артилерійської розвідки 96 артилерійського полку 9 танкової дивізії 1 гвардійської танкової армії Групи Радянських військ в Німеччині.

З червня 1979 року по жовтень 1986 року проходив військову службу в 26 армійському корпусі ордена Леніна Ленінградському військовому окрузі послідовно на посадах:
з червня по листопад 1979 року командира взводу радіостанції 1068 окремого батальйону зв’язку;
з листопада 1979 року по листопад 1980 року командира роти вузла зв’язку ПКП 1068 окремого батальйону зв’язку;
з листопада 1980 року по листопад 1982 року командира телеграфно-телефонної роти 1068 окремого батальйону зв’язку;
з листопада 1982 року по квітень 1986 року начальника польового вузла звязку – заступника командира 1068 окремого батальйону з’язку;
з квітня по жовтень 1986 року начальника штабу заступника командира 1068 окремого батальйону з’язку.

В період 1985 року по 1989 рік Матвійчук О.О. заочно навчався на командному факультеті та успішно закінчив Військову академію зв’язку ім. С.М. Будьонного в м.Ленінград.

З жовтня 1986 року по травень 1991 року командував 457 окремим гвардійським батальйоном зв’язку 77 гвардійської мотострілецької дивізії Ленінградського військового округу.

У відповідності до Директиви МО СРСР від 12.10.1989 року 77 гвардійська мотострілецька дивізія перейменована в 281 гвардійську дивізію берегової охорони та передана до складу Сєвєрного флоту.

З травня 1991 року по грудень 1992 року був начальником зв’язку – начальником відділення зв’язку штабу 281 гвардійської дивізії берегової охорони Сєвєрного флоту.

На початку 1993 року відкомандирований в розпорядження Міністерства оборони України та в квітні цього ж року зарахований в розпорядження командира 13 армійського корпусу Прикарпатського військового округу.

З квітня 1993 року по лютий 1996 року обіймав посаду старшого офіцера відділу звязку штабу 13 армійського корпусу Прикарпатського військового округу.

З лютого 1996 року по грудень 2002 року проходив службу в посаді заступника начальника відділу зв’язку 13 армійського корпусу Прикарпатського військового округу.

З січня по жовтень 1997 року виконував обов’язки начальника зв’язку 13 армійського корпусу Прикарпатського військового округу.

Полковник Матвійчук О.О. звільнений з рядів Збройних Сил України в запас наказом МО України №369 від 09.11.2002 року.

Нагороджений медаллю “За бойові заслуги”, відзнакою МО України “Ветеран выйськової служби” та іншими медалями і відзнаками.

Після звільнення з лав Збройних Сил України працює завідуючим сектором в регіональному інформаційно-комп’ютерному центрі Рівненської обласної ради, проживає в м.Рівне.


ПЕРМІНОВ Олександр Павлович

(10.1997 – 04.2002)

Пермінов Олександр Павлович народився 2 червня 1951 року у місті Полтава, у родині військовослужбовця.

У 1972 році закінчив Полтавське вище військове командне училище зв’язку.

З вересня 1976 року по червень 1979 року навчався та відмінно закінчив Військову академію зв’язку ім. С.М.Будьонного у м. Ленінграді.

З вересня 1968 року по квітень 2002 року проходив військову службу у лавах Збройних Сил СРСР та Збройних Сил України на командних та командно-штабних посадах військ зв’язку Сухопутних військ у військах ЗабВО, ПрикВО, групі Радянських військ в Німеччині та обмеженого контингенту Радянських військ у Демократичній республіці Афганістан на посадах командира радіовзводу, командира радіороти, командира батальону зв’язку, начальника польвого вузла зв’язку, начальника штабу бригади, заступника начальника військ зв’язку 38 А, з жовтня 1997 р. по квітень 2002 року на посаді начальника зв’язку 13 армійського корпусу ПрикВО (ЗахОК).

У період з червня 1987 року по лютий 1989 року брав участь у бойових діях у складі обмеженого контингенту Радянських військ у Демократичній республіці Афганістан на посадах командира окремого батальону зв’язку, начальника об’єднаного вузла зв’язку 40 загальновійськової армії.

Нагороджений орденом “Червоної Зірки”, медаллю “За бойові заслуги”, відзнаками Президента України орденом “Богдана Хмельницького” ІІІ ст., медаллю “Захиснику Вітчизни” та багатьма іншими медалями і відзнаками.

З квітня 2002 по жовтень 2006 рік– начальник зв’язку – заступник начальника штабу Військово-Морських Сил Збройніх Сил України.

З серпня 2002 року – капітан І рангу.

Після звільнення з лав ЗС України в жовтні 2006 року працював на посадах: радника Голови Севастопольскої міської адміністрації, начальника управління з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи.

З 2007 року очолює Севастопольске міське об’єднання Української спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів).

Проживає у м. Севастополь.


ДЕНИСЮК Віктор Павлович

(08.2002 – 08.2008 рр.)

Денисюк Віктор Павлович народився 16 лютого 1962 року в селі Тютюнники Чуднівського району Житомирської області в сім’ї колгоспників.

В 1985 році закінчив Київське вище військове інженерне училище зв’язку ім. М.І.Калініна.

З вересня 1996 року по червень 1998 року навчався та на відмінно закінчив Київський військовий інститут управління та зв’язку.

З серпня 1985 року по вересень 1996 року проходив військову службу в окремому полку зв’язку (вузловому) 38 загальновійськової армії Прикарпатського військового округу на посадах командира телеграфно-телефонного взводу центру зв’язку мобільного польового вузла зв’язку, старшого інженера технічної частини польового вузла зв’язку, заступника начальника по технічній частині – начальника технічного відділення польового вузла зв’язку, начальника польового вузла зв’язку, заступника командира полку з озброєння – начальника технічної частини, начальника штабу – заступника командира полку.

З вересня 1996 року по червень 1998 року навчався та з відзнакою закінчив факультет оперативно-тактичного рівня підготовки Київського військового інституту управління та зв’язку.

По закінченню КВІУЗ проходив службу в Генеральному штабі Збройних Сил України на посадах офіцера та старшого офіцера відділу бойової підготовки штабу Головного управління зв’язку та автоматизованих систем управління військами.

31 грудня 1998 року призначений командиром окремого ордена Червоного Прапора Петраківського полку зв’язку Західного оперативного командування.

У 2000 році полку було вручено Диплом Міжнародного відкритого Рейтингу популярності та якості товарів і послуг “Золота Фортуна” та нагороджено орденом “За трудові досягнення” IV ст., а командир полку підполковник Денисюк В.П. став лауреатом Рейтингу.

З серпня 2002 по серпень 2008 року проходив службу на посаді начальника зв’язку 13 армійського корпусу Західного оперативного командування.

Нагороджений медаллю “За бойові заслуги”, відзнаками МО України “Доблесть і честь”, “Знак пошани”, “Ветеран військової служби”, почесним нагрудним знаком начальника Генерального штабу – Головнокомандувача ЗСУ  “За досягнення у військовій службі” ІІ ступеня та багатьма іншими медалями і відзнаками.

Після звільнення з лав Збройних Сил працював службовцем ЗСУ в управлінні 13 армійського корпусу. На даний час працює в оперативному командуванні “Північ”. Проживає в м.Рівне.

полковник

КАПШУК Сергій Володимирович

8

1111

Капшук Сергій Володимирович народився

31липня 1969 року в м. Рівне.

В 1990 році з відзнакою закінчив Полтавське вище військове командне училище зв’язку ім. Маршала Радянського Союзу К.С.Москаленка за спеціальністю командна тактична військ зв’язку.

В 2005 році закінчив Національну академію оборони України за спеціальністю “Організація бойового та оперативного забезпечення військ (сил)” (оперативно-тактичний рівень).

По закінченню ПВВКУЗ прибув в віддалену місцевість Хабаровського краю та зарахований в списки частини 1 серпня 1990 року з правом пільг, встановлених Постановою Ради Міністрів СРСР від 21 травня 1984 року №142 (1 місяць служби за півтора ) та призначений на посаду командира взводу ЗАЗ зв’язку (ТЛФ) 380 пункту управління начальника розвідки штабу Далекосхідного військового округу.  В посаді командира взводу пробув до жовтня 1991 року.

5 жовтня 1991 року призначений командиром телеграфно-телефонної роти батальйону зв’язку 1394 командно розвідувального центру начальника розвідки штабу Далекосхідного військового округу.

10 січня 1993 року вибув у розпорядження Міністерства оборони України із віддаленої місцевості Хабаровського краю.

10

79Відповідно з Постановою Верховної Ради України від 11 жовтня 1991 року №1659 ХІІ і Кабінету Міністрів України від 20 листопада 1991 року прийняв присягу на вірність народу України та зарахований у збройні Сили України із збереженням всіх встановлених законодавством пільг, вислуги років, норм постачання і 10 березня 1993 року призначений на посаду начальника телефонного центру вузла зв’язку (польового) 55 окремого полку зв’язку (вузлового) 13 армійського корпусу Прикарпатського ВО.

В посаді начальника телефонного центру вузла зв’язку польового був по серпень 1997 року. Після чого був призначений на посаду начальника оперативно-технічного відділення вузла зв’язку (польового) 55 ОПЗ (в) 13 АК, на якій перебував по січень 1999 року.

2

51Подальша служба Капшука С.В.пов’язана з управлінням 13 армійського корпусу Західного оперативного командування,  в якому він пройшов посади:

– січень 1999 року – березень 1999 року – помічник начальника відділення зв’язку АК.

– березень 1999 року – листопад 2002 року – помічник начальника зв’язку відділення зв’язку штабу АК.

– листопад 2002 – березень 2006 року – заступник начальника відділення зв’язку штабу АК.

– березень 2006 – листопад 2008 року заступник начальника зв’язку відділу зв’язку АК.

В липні 2008 року Капшук С.В. був призначений на посаду начальника зв’язку – начальника відділу зв’язку та інформаційних систем штабу управління 13 армійського корпусу Західного оперативного командування. В цій посаді полковник Капшук С.В. перебував по жовтень 2013 року.

4

6

3Відповідно до Директиви Міністра Оборони України та

Штабу – Головнокомандувача Збройних Сил України від 02.09.2013 року 13 армійський корпус Сухопутних військ переформований в оперативне командування “Північ”.Начальника Генерального

30 жовтня 2013 року полковник Капшук Сергій Володимирович призначений начальником військ  звя’зку – начальником управління зв’язку та інформаційних систем штабу управління оперативного командування “Північ”.

44Полковник Капшук С.В. нагороджений:

–     відзнакою МОУ “Знак пошани”.

–    відзнакою МОУ “ За сумлінну службу ” І ступеня.

–    медаллю “ За зразкову службу в ЗС України ” ІІІ ступеня.

–    відзнакою МОУ “ Ветеран військової служби ”

 

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *