Кошмар (поз.) про бойовий досвід, війну та кремлівських найманців

Кругловидий, сіроокий, Кошмар говорить повільно і виважено. Для початку пояснює, чому має таке псевдо.

“Це пішло ще з Опитного, під аеропортом. Нас там не так багато було, але пости тримали. З їхнього боку (з боку терористів – авт.) посадка була, вони нас звідти постійно великим калібром обстрілювали. БМП дуже часто виїжджала. А в мене була така позиція, що ніхто мене не бачив, і я як заступав на дві доби, стільки ж вони бігали, як кролики, ховалися. Проводжаю на роботу, зустрічаю з роботи. І хлопці свої якось кажуть: “Досить їх кошмарити, йди обідати”. Так і пішло”.

Нині Кошмар неподалік Горлівки. Ворожі провокації тут не вщухають. Кремлівські найманці застосовують переважно кулемети і гранатомети.

“Сьогодні вночі десь метрів на 300 до нас намагалися підійти диверсанти. Може, хотіли обстріляти. Але ми їх вчасно побачили у тепловізор, дали три коротких черги з кулемета, і вони відійшли, – “Кошмар” перебирає пальцями порожню і легку кулеметну стрічку, показуючи, скільки витратили набоїв. – Але вони навіть не намагалися відстрілюватися”.

Приблизно з тиждень кількість обстрілів дещо поменшала.
“Коли дуже тихо, це нас аж гнітить. Коли дуже-дуже тихо, ми не розслабляємося, бо будь-якох миті може статися щось нехороше. От коли вони пострілюють, ми тоді знаємо, що вони теж бояться, що вони на стрьомі: чогось не бачать, чогось не чують, – сміється військовий. – А коли затишшя, можна очікувати чого завгодно”.

Я прошу Кошмара оцінити ворога.
“Вони не воюють, вони просто бігають із кутка в куток. Це не війна, це спілкування стволами. Вони показали, як воюють, у боях. Вони не воїни. Це набрід. Це не армія, – твердо і впевнено говорить боєць. – Якщо добре воюють, то це тільки з подачі російської сторони. Самі вони ні на що не здатні. Там же половина наркоманів, зеків, ті, хто прийшли заробити”.

За три роки на фронті “Кошмар” не раз устиг переконатися у своїх словах. 18 червня 2014 пішов захищати країну. Спершу як прикордонник.
“Ми були на Успєнці, Амвросіївці, в Іловайськ тоді всі сходились. Це було перше відрядження. Потім демобілізувався, півтора місяці вдома пробув і назад”. – “Чому повернулися?” – “Тягне воно, затягує. Зідзвонився з побратимами, той збирається повертатися, інший. Ви знаєте, жалко друзів, яких уже поруч немає. Почуття провини є, що от: як так? Він був і його нема”.

Кошмару” складно про це говорити. Голос починає тремтіти, а в очах збираються сльози. І щоб не показати надміру емоцій, він із посмішкою каже: “Ну нічого, якось воно буде. Наше діло праве, ми на своїй землі, захищаємо свою землю, свої сім’ї”.

Рідним чоловік розповів, де він.
“Вони ж телевізор дивляться, – пояснює, – все одно колись побачили б. Та і буває, розмовляєш по телефону, а тут раз – нежданчик прилетів. “А що то було?” Та так, нічого”.

У армійця є онука. Їй уже рік. Але за цей час дідусь бачив її лише двічі. Хоча каже, хотів би бачити значно частіше. “Найперше, що я хочу, аби закінчилися війна. Щоб ми всі поїхали додому, працювали на благо сім’ї. Я ніколи не думав, що через 26 років знову в руки зброю візьму, ніколи, – очі бійця знову наповнюються слізьми. – Тому я сподіваюся, що скоро настане мир”.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *