Новоолександрівка та Катеринівка – села, в які ніколи не заїжджали джипи ОБСЄ

Український військовий у селі, яке знаходилось в «сірій зоні» на Луганщині. Фото: Юрій Лелявський

«В місто повернувся закон!». Пам’ятаєте, цю культову фразу з американських вестернів, де за сюжетом, з якогось містечка у Техасі чи Каліфорнії, виганяють банду, що довгий час тероризувала населення? Жарти жартами, але подібними словами можна характеризувати дії військових ЗСУ, котрі нещодавно звільнили(точніше взяли під свій контроль) два населених пункти у Луганській області.

«Сіра зона» – «чорні діри» Донбасу

У 2014 році, після якогось чергового етапу Мінських перемовин, на територіях, де велись бойові дії, була встановлена «лінія розмежування». За угодами, більша частина Донбасу залишилась у нас, приблизно одну третину досі контролює ЛНР-ДНР, але деякі, переважно невеликі, загублені у донбаських степах та лісосмугах, селища, опинились «ні під ким», у так званій «сірій зоні», на «нічийній землі», як кажуть військові.

Село, яке знаходилось в «сірій зоні» на Луганщині. Фото: Юрій Лелявський

Феномен «сірої зони» – тема для окремої розмови, і майбутнім соціологам ще прийдеться вивчати це явище. Як тільки припинились важкі бої, то в селищах, що потрапили у «сіру зону», встановилось якесь своє, не зрозуміле для нормального глузду життя. Туди припинилось постачання електроенергії, газу, води. Там закрились всі органи влади, медичні заклади, школи, дитячі садки, подекуди зникли магазини, в тому числі і продуктові. І люди, що залишились там, відчули, що таке голод. Через «сіру зону» на мирні території йдуть з ДНР-ЛНР фальшиві долари та гривні, наркотики, підроблена горілка, безакцизні сигарети. Інколи – психотропні медпрепарати, які у Донецьк та Луганськ завозяться з Росії і мають роздаватись безкоштовно у лікарнях. А в реальності це добро просто розкрадається керівництвом «молодих республік» і таємними стежками стікається у аптеки Харкова, Дніпра, Запоріжжя. «Сіра зона» стала раєм для контрабандистів, спекулянтів, наркодилерів, мародерів, «мисливців» за зброєю та кольоровими металами і взагалі притулком для різних темних осіб, що мають причини ховатись від закону. Адже ніякий закон там вже не діє. У «сірій зоні» визнається одна влада – влада людини з автоматом, людини у балаклаві і військовій формі без шевронів, людини, що в залежності від свого настрою та потреб, може в будь-який момент забрати в когось, наприклад, авто, або, коли захочеться, взагалі позбавити людину життя. Просто так, щоб розважитись чи перевірити прицільність автомата… «Закон – тайга, прокурор – ведмідь»… Хоча, який прокурор? За чотири роки війни і існування у невизначеному стані, «аборигени» сірої зони (а це в основному літні люди, котрим вже нема сил кудись тікати), і терміни такі – міліція, дільничний, прокуратура забули. Як забули, що таке працюючий телевізор і новини з Києва…Туди, в ці забуті Богом села, ніколи не заїжджали джипи ОБСЄ чи представники інших європейських гуманітарних організацій. Тому що там страшно і небезпечно. Навколо міни та розтяжки, а табличок «Danger mines!» («Небезпечно міни!») нема, і уразі чого, не факт, що підійде допомога – мобільний зв’язок відсутній, вежі розбиті снарядами. Там можна запросто отримати чергу в спину невідомо від кого чи взагалі зникнути без вісті, разом з авто та його вантажем. А місцеві, навіть якщо і будуть щось бачити, нікому про це не розповідатимуть. Страх і зневіра абсолютно до всіх – тепер вічний супутник цих людей. Це читається в їхніх очах. Туди роками не привозили ліки, воду, навіть, звичайний хліб буває дефіцитом. Чорна діра… Таке собі маленьке Середньовіччя в 21 столітті…

Село, яке знаходилось в «сірій зоні» на Луганщині. Фото: Юрій Лелявський

А от сепаратисти про «сіру зону» не забули. Чомусь вони вирішили, що це їх сфера впливу. Туди часто заходять їх диверсійно-розвідувальні групи, патрулі. Там вони влаштовують свої схрони, спостережні пости, там же ведуть агітаційну роботу серед місцевого населення, розповідаючи щось на кшталт вже хрестоматійної історію про розіп’ятого «укропами» хлопчика у Слов’янську. І, напевно, на декого з місцевих це впливає, бо коли прийдуть «укрофашисти», то відразу стануть «насіловать, грабіть, убівать». Як Геббельс казав: «Чим більш безглуздою буде брехня, тим більше шансів, що в неї повірять».

От в двох словах, що таке «сіра зона». І зрозуміло, що це явище треба якомога скоріше прикривати. Як? А дуже просто – туди, у «сіру зону», має прийти українська армія. Що на днях і успішно продемонструвало командування 10 окремої гірсько-штурмової бригади ЗСУ, підрозділи якої, провівши ряд оперативно-тактичних заходів, взяли під свій повний контроль два села у Луганській області – Катеринівку та Новоолександрівку.

Селище-привид…

Разом з бійцями 10 ОГШБр я йду вулицями Новоолександрівки. Ранок погожий, приємний. Промені сонця, утворивши сріблясту доріжку, яскраво переливаються на білому чистому снігу. Пейзаж нагадує картину американського художника Рокуела Кєнта «Аляска в полярний день». Втім, мрійливо милуватись видами зимнього Донбасу заважає колючий вітер і небезпека отримати кулю. Село остаточне вже наше, але сепари та їх вогневі точки досі знаходяться на навколишніх схилах. Тому деякі провулки, що прострілюються згори, треба швидко-швидко пробігати. Небезпека тут ще дуже близько. І якщо від вітру можна заховатись у будь-якому будинку, то від кулі бійця теоретично оберігає бронежилет та його особистий ангел охоронець.

Село, яке знаходилось в «сірій зоні» на Луганщині. Фото: Юрій Лелявський

Тутешні люди Новоолександрівку чомусь називають Рубашкіно. Село не те щоб дуже заможне, але й не бідне. До війни тут у місцевому озері розводили коропів та сомів. А ще активно займались фермерством, – у багатьох дворах стоїть кинута (тепер вже пробита кулями та осколками мін) сільськогосподарська техніка – комбайни, трактори, вантажівки. Тепер це вже купа іржавого заліза, яке, коли стане спокійніше, хтось підприємливий поріже і здасть у пункт прийому металобрухту. Втім слід додати, було село не бідним. У минулому часі… До війни… Мешканців тут залишилось від сили осіб 15. Все це старші люди, віком від 50 років. Всі інші залишили Рубашкіно-Новоолександрівку.

Зупиняюсь біля добротно зробленого колодязя. На його стінах, як і всюди тут, кульові отвори. Вода у криниці є. А от життя у будинку, що стоїть за ним, вже нема… І, певно, вже ніколи не буде. Куди виїхали люди, що до війни кожного ранку набирали тут воду? Виїхали, як тут кажуть, в Україну, в ЛНР, в Росію?….

Село, яке знаходилось в «сірій зоні» на Луганщині. Фото: Юрій Лелявський

Просуваємось далі. Порожні, порожні дерев’яні будинки. Лише скрип старих хвірток та ставень на вікнах. Навіть собак нема. Вони також десь зникли. Депресивна картина, навіть моторошно стає. Мертві особняки з простріляними стінами, мертві комбайни у дворах. Село примара. Ловлю себе на думці, що вже таке раніше бачив. Дежавю? Точно бачив! У документальних фільмах про аварію на Чорнобильській АЕС, де показували покинуті села із зони відчуження. І якщо там людей з їхніх домівок вигнала радіація, то тут, у Новоолександрівці, спустошення зробила війна. Боже, ну за що Україні та її людям така кара?!!!! Як не екологічне лихо, так військове, якому кінця-краю не видно…

Село, яке знаходилось в «сірій зоні» на Луганщині. Фото: Юрій Лелявський

Питання без відповідей

Втім, назвати Новоолександрівку повністю безлюдною не можна. Життя тут ледь-ледь, та жевріє. Люди похилого віку, чоловік 15-20, що залишились тут охороняти свої будівлі. Гривень ні в кого нема. Лише російські рублі. До українських солдатів ставляться приязно. У розмовах з бійцями 10 ОГШБр постійно ставлять три питання: «Коли перестануть стріляти? Коли у село проведуть світло? Коли почнуть давати пенсію?». В українських гривнях. На жодне з цих питань вояки, зі зрозумілих причин, не дають відповіді. Лише заспокоюють, мовляв, скоро все буде нормально, як до війни, адже ми сюди прийшли навічно. Але коли закінчиться війна не скажуть ні в Києві, ні в Москві, ні в Мінську, ні у Вашингтоні. Певно, поки це не знає ніхто. А от щодо світла та пенсій, то тут наша влада має порухатись! Адже, уявіть собі, яка це буде чесна і стовідсоткова пропаганда української ідеї, коли дід з Новоолександрівки подзвонить до онука, що втік в Луганськ і от-от думає вступити лав «народной міліції ЛНР», та й скаже, що коли прийшли українські військові, то з’явилось і світло, і пенсії, і взагалі життя почалось налагоджуватись. Може, цей онук, вражений оптимізмом діда, взагалі передумає іти в «ополченіє», а якщо вже і записався у «козаки», то, певно, бойовий запал в нього зменшиться. А ворог, який сумнівається – це вже наполовину переможений ворог. Хіба ні?!

Село, яке знаходилось в «сірій зоні» на Луганщині. Фото: Юрій Лелявський

Я кажу прості, очевидні, зрозумілі, як два на два, речі. І сподіваюсь, що у владних структурах їх теж зрозуміють. Адже боротьба за Україну йде не лише по полях та рівнинах Донбасу, але й в головах людей. Ворожий танк, зрештою, можна підбити і знищити його екіпаж. Але ж де гарантія, що з Росії сюди не приженуть новий танк і не включать свою пропагандистську машину, яка затягне в тенета «ополченія» нових молодих людей Луганська, Стаханова, чи Донецька? І значить знову, щоб знищити оцей наступний танк, прийдеться стріляти, ризикуючи своїми хлопцями. А от як зробити так, щоб у мешканців Донбасу взагалі пропадало бажання йти проти України? Треба починати з малого: проводити у звільнені села світло, газ, вирішувати питання з пенсіями та іншими соціальним стандартами. І тоді сепаратистські настрої будуть поволі відступати зі свідомості місцевого населення, і на цю, багатостраждальну землю поволі прийде мир.

А наразі сюди у сіру зону прийшли українські солдати – бійці 10 ОГШБр. Це невеличка, але перемога. Як казали в Китаї: «Дорога в тисячу миль починається з першого маленького кроку»… Катеринівка та Новоолекандрівка вже остаточно наші – а це значить, що перші маленькі кроки ми вже зробили. Згодом будуть наступні. Аж до самого кордону. Без варіантів.

Село, яке знаходилось в «сірій зоні» на Луганщині. Фото: Юрій Лелявський

Юрій Лелявський,
Луганська область,
для IA ZIK

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *